слух

I -у, ч.

1) тільки одн. Одне з п'яти зовнішніх чуттів, що дає можливість сприймати звуки за допомогою спеціального органа – вуха. || Здатність чути. || Здатність правильно сприймати музичні звуки різної висоти, сили, тривалості, тембру, аналізувати зв'язок між звуками, запам'ятовувати і свідомо відтворювати їх. || перев. мн. Те саме, що вухо 1).

••

Абсолю́тний слух — здатність пізнавати або відтворювати висоту звука, не порівнюючи його з іншим звуком, висота якого відома.

Відно́сний слух — здатність пізнавати або відтворювати висоту звука, порівнюючи його з іншим звуком, висота якого відома.

Вну́трішній слух — здатність уявляти музику, не відтворюючи її ніяким способом (програвання, слухання записів, проглядання нотного запису і т. ін.).

Вока́льний слух — здатність уявляти, оцінювати, відтворювати і контролювати звучання голосу.

Гармоні́чний слух — здатність сприймати та аналізувати багатоголосну музику, якість іа характер зв'язків між звуками.

Інтонаці́йний слух — здатність розрізняти та відтворювати незначні інтонаційні відхилення в межах одного музичного ступеня.

Кольоро́вий слух — те саме, що фонопсі́я.

Музи́чний слух — здатність сприймати висоту, гучність та тембр музичних звуків, а також їх взаємозв'язок.

Те́мбровий слух — здатність розрізняти темброве забарвлення голосів, звуки музичних інструментів і т. ін.

Тона́льний слух — здатність розпізнавати звуки за висотою.

На слух ; По слу́ху — а) тільки слухаючи або прислухаючись (визначати, узнавати, сприймати і т. ін. що-небудь); б) по пам'яті, без нот (співати, грати і т. ін.).

Нагостри́ти слух — приготуватися з напруженою увагою й інтересом слухати; уважно прислухатися.

2) перев. мн., розм. Звістки, повідомлення, достовірність яких точно не визначена; чутки.

••

Ні слу́ху, ні ду́ху — немає ніякої звістки.

II -а, ч., мисл.

Ведмідь, який при ранньому весняному потеплінні готовий покинути барліг.